Попіл

У найдивнішому з усіх моїх життів

Своє кохання втримати хотів.

Та, не зважаючи на всі мої старання,

Кохання щезло, а з’явилось віршування.

Кохання болісне буває і глибоке,

А з віршами нема ніякої мороки.

Ото ж бо, люди, не засуджуйте мене.

Як попіл згас, то вже не спалахне.

У цій заміні я пристойний вихід бачу:

Іще сумую, але вже й не дуже плачу.

Бо попіл згас, і він не спалахне,

І грози-пристрасті не рватимуть мене.

...Чого живу? Чого пишу вірші?

Чого чекаю? — Спокою Душі.